Міжнародний досвід реалізації права захисту

Нині різноманітна і розгалужена діяльність у галузі захисту прав та основних свобод людини є невіддільним елементом міжнародних відносин. Поважання цих прав та свобод стало змістом одного з загальновизнаних принципів сучасного міжнародного права, що визначає основи взаємовідносин між державами.

Історія міжнародного захисту прав та основних свобод людини сягає в глибину століть. Узгоджені спроби такого захисту робились давно.

Однак систематичне співробітництво держав у цій галузі розпочалося лише у 40-х роках нашого століття.

Воно стало прямим наслідком другої світової війни, один з уроків якої полягав у визнанні того, що грубе і тотальне зневажання політичних, громадянських, соціально-економічних та інших прав і свобод людини в гітлерівській Німеччині та в інших державах — її союзницях було однією з передумов розв’язання ними агресії проти інших країн.

Отже, світова співдружність прийшла до розуміння необхідності глибокого й тісного взаємозв’язку між станом особи та її прав і свобод в окремих державах і станом міжнародних відносин. Внутрішня політика зневажання прав та основних свобод людини становить небезпеку не тільки для народу даної держави, а й для народів інших країн. У наш час необхідність широкого міжнародного співробітництва в галузі захисту цих прав та свобод визнається науковцями майже всіх країн світу.

Певний інтерес у зв’язку з цим становить думка професора Єльського університету (США) М.Макдугала. В одній з своїх праць він зазначав, що сучасний світ постійно зменшується, звужується, тобто стає все більш взаємозалежним і взаємопов’язаним завдяки стандартизації та науково-технічному прогресу. Внаслідок цього не тільки зовнішня, а й внутрішня політика держав все більше зачіпає міжнародне співтовариство.

Усвідомлення взаємозв’язку між правами та основними свободами людини і міжнародною безпекою дістало відображення в міжнародних документах. Оскільки Статут ООН є найуніверсальнішим міжнародним документом сучасності, який визнають майже всі держави світу, закріплені в ньому норми (правила поведінки держав) є загальновизнаними нормами міжнародного права, яких повинні додержувати всі держави і міжнародні організації.

Такими ж є норми, що стосуються міжнародного співробітництва в галузі захисту прав та основних свобод людини.

У преамбулі Статуту йдеться про рішуче прагнення народів Об’єднаних Націй утвердити віру в основні права людини, гідність і цінність особи, рівноправність чоловіків і жінок та рівність прав великих і малих націй. А у ст. 1 перед ООН ставиться мета здійснювати міжнародне співробітництво у розв’язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру та в сприянні і розвитку поваги до прав та основних свобод людини незалежно від її раси, статі, релігійних переконань, мовних ознак.

Вказівка на необхідність досягнення цієї мети дуже важлива, бо вона свідчить про те, що зазначене співробітництво необхідне для підтримання загального миру та зміцнення міжнародної безпеки. У доповіді 55-ї конференції Асоціації міжнародного права, яка відбулася у 1974 p., зазначалось, що положення Статуту ООН про права та основні свободи людини покладають на держави, що підписали Статут, юридичні зобов’язання.

Співробітництво в галузі заохочення і розвитку поваги до прав та основних свобод людини являє собою міжнародно-правовий обов’язок кожної держави — члена міжнародного співтовариства. Це підтверджується, зокрема, ст. 56 Статуту ООН, де підкреслено, що всі її члени зобов’язані вживати спільних з нею та самостійних заходів для досягнення поставлених перед ООН цілей.

Отже, обов’язок держав брати участь у цьому співробітництві, сприяти поважанню прав та основних свобод людини розглядається як один із загальновизнаних принципів сучасного міжнародного права.

Що ж визначає зміст міжнародно-правових обов’язків держав, пов’язаних зі співробітництвом у заохоченні та розвитку поваги до прав та основних свобод людини? Уявляється, що насамперед — це поважання, дотримання і захист цих прав та свобод, що має вважатися найвагомішим внеском у міжнародне співробітництво.

Безумовно, що зазначені обов’язки мають передбачати активну участь в усіх міжнародних заходах, пов’язаних із захистом прав та основних свобод людини, а саме: у розробці та прийнятті відповідних міжнародних договорів та інших документів, а також у їх неухильному виконанні у власній державі та сприянні забезпеченню цього в інших країнах.

Складовою частиною розглядуваних нами обов’язків є й участь у здійсненні передбаченого статутними документами міжнародних організацій та іншими міжнародними угодами контролю за виконанням міжнародних норм у галузі захисту прав та основних свобод людини, а також у передбачених гл. VII Статуту ООН колективних діях, здійснюваних за рішенням Ради Безпеки ООН у випадках існування будь-якої загрози мирові, будь-якого порушення миру чи акту агресії., коли їх причиною є систематичне масове порушення прав та основних свобод людини.

Однак існують досить серйозні фактори як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру, що ускладнюють міжнародне співробітництво в галузі захисту прав та основних свобод людини.

Одним з них є різне розуміння, різний (іноді протилежний) підхід до самої концепції прав та основних свобод людини. В основі цієї протилежності лежить принципова різниця в соціально-економічному і політичному становищі, ідеології, історичних та інших традиціях держав.

Існує точка зору, що країни з різними соціально-економічними системами взагалі не здатні виробити єдине поняття прав та основних свобод людини, оскільки, з одного боку, існують відмінності в соціальних умовах їх забезпечення, а з другого — зміст і розуміння цих прав та свобод змінюються в ході історичного розвитку.

На наш погляд, незважаючи на відмінності в позиціях, досягнення єдиного підходу до прав та основних свобод людини все ж можливе, про що свідчать численні міжнародні документи з цих питань, прийняті за участю різних держав.

Цей підхід має ґрунтуватись на загальнодемократичному розумінні міжнародних документів, тобто наданні їм смислу, який принципово можливий з точки зору внутрішнього правопорядку всіх держав, що дотримуються принципу поважання прав та основних свобод людини як одного з основних принципів сучасного міжнародного права.

Це, безумовно, передбачає певний компроміс між позиціями сторін і утвердження мінімальних норм поведінки держав, нижче яких не має права опускатись жодна країна, яка визнає вказаний принцип. Варто зазначити, що при цьому обов’язковою умовою є неухильне додержання принципів поважання державного суверенітету та невтручання у внутрішні справи інших держав.

Проблемою, яка серйозно ускладнює досягнення консенсусу у підході до поняття прав та основних свобод людини, є глибокі (часто принципові) відмінності у морально-правових поглядах сторін на основні духовно-моральні категорії, що формують це поняття. Однією з таких категорій є категорія справедливості.

У зарубіжній літературі широко коментується різне розуміння останньої залежно від соціально-політичних позицій тих, хто нею користується. Цій темі, наприклад, присвячена книга австралійських авторів “Справедливе суспільство? Нариси з питань справедливості в Австралії”. На думку одного з авторів цієї праці П.Троя, справедливість як продукт ідеології неможливо відділити від соціально-політичної історії суспільства .

Відмінності у розумінні й оцінці прав та основних свобод людини часто зумовлюються політичними, культурними, історичними, національними традиціями держав і народів. Досить показовим прикладом детермінованості розуміння цих прав та свобод історичними традиціями і національним умовами є ставлення до проблеми рівності статей та захисту прав жінок.

Згідно з сучасним міжнародним правом концепція рівності індивідів включає в себе принцип дискримінації, який передбачає заборону диференціації людей залежно від несуттєвих, випадкових чи ірраціональних ознак і спеціальні заходи, призначені для забезпечення позитивної реальної рівності — принцип захисту.

Останній реалізується шляхом компенсації, тобто вжиття особливих захисних заходів, надання певних привілеїв тим категоріям індивідів, які в силу природних або інших причин позбавлені умов для досягнення реальної рівності з іншими категоріями.
Для сучасного феміністського руху в розвинутих країнах Заходу характерна повна підтримка першого принципу та заперечення другого. Його прибічники вимагають абсолютної рівності жінок і чоловіків як у правах, так і в обов’язках під час здійснення усіх видів громадської діяльності, без врахування природних відмінностей між статями. Так, Н.Хевенер вважає, що “біологічні відмінності не повинні бути підставою для соціально-політичної локалізації суспільних вигод і суспільного тягаря, які мають переноситися жінками так само, як і чоловіками”.

Іншого погляду на це питання дотримується громадська думка Японії, що зумовлено національними та історичними традиціями цієї держави. Так, у 1984 p. японський уряд, підписавши Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації жінок, вніс до парламенту законопроект, який передбачав надання жінкам рівних з чоловіками прав у сфері праці та зайнятості. Його прийняття дозволило б привести японське законодавство у відповідність з нормами Конвенції та ратифікувати її. Однак у ході обговорення Конвенції та законопроекту розгорілась дискусія, яка засвідчила, що в Японії, незважаючи на великий соціально-економічний, технічний та культурний прогрес, досягнутий цією країною у XX ст., все ще досить поширені консервативні, традиційні погляди на роль і місце жінки в суспільстві.

Супротивники ратифікації Конвенції заявляли, що вона відображає лише позицію “західної людини” і абсолютно не враховує специфіки східних держав, в тому числі й Японії.
На думку М.Хасегави, ратифікація Конвенції та прийняття вказаного законопроекту було б посяганням, по-перше, на засади всієї традиційної японської культури, інтегральним елементом якої є різниця у статусах чоловіка і жінки, і, по-друге, на японську сім’ю, де склався чіткий розподіл обов’язків між чоловіком і жінкою, до того ж остання цілком задоволена своєю роллю домогосподарки. Т.Ханамі наголошував, що справа не тільки в традиції, а й в економічних причинах. Рівність чоловіків і жінок приноситься в Японії в жертву заради ефективності виробництва. К.Сато зазначав, що хоч прибічники того, що чоловік повинен працювати, а жінка сидіти вдома, є в усіх країнах (наприклад, у США такої думки дотримуються 34% жінок, у ФРН — 33,3, у Великобританії — 25,9, в Швеції — 13,5%), в Японії ця точка зору превалює — її поділяють 70% жінок.

Одним з факторів, який ускладнює міжнародне співробітництво в галузі захисту прав та основних свобод людини, є різні соціальні й економічні інтереси народів і регіональних етнічних груп, які перебувають у складних умовах.

Причому нерідко спостерігається прагнення більш сильних в економічному відношенні об’єднань зберегти свої традиційні привілеї та ухилитись від виконання вимог пригноблених національних груп, від утвердження справедливіших порядків.

Вихід вбачається у пом’якшенні негативних наслідків розвитку продуктивних сил, насамперед тенденції до безоглядного відчуження від користування здобутками економіки соціально слабких груп. Як показує досвід, це можливо лише в результаті досягнення політичних компромісів.

Отже, розглянуті нами в загальних рисах відмінності в позиціях, міркуваннях, поглядах на права та основні свободи людини, зміст останніх, шляхи їх забезпечення належать до реальних проблем, які ускладнюють міжнародну діяльність щодо їх захисту, породжують постійні політичні та ідеологічні дискусії як на стадії формування відповідних міжнародних норм, так і на стадії їх виконання державами.

Такі дискусії є нормальним та корисним явищем, оскільки при цьому з’ясовуються позиції сторін та досягається розумний компроміс.

Відповідно ми маємо, що міжнародний захист прав жертв злочинів є невід’ємною частиною захисту прав і основних свобод людини — нової галузі міжнародного права, для якої характерним є розвиток, що випереджає інші галузі права, дедалі зростаюча кількість міжнародних і регіональних механізмів контролю за дотриманням прав людини, вплив на інші інститути міжнародного права і національні системи права сучасних держав. В основі цієї нової галузі міжнародного права лежать Статут ООН 1945 р., Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародні пакти про права людини 1966 р. і прийнятий на їх основі комплекс конвенцій про права людини як універсального, так і регіонального характеру. Ця струнка і цілісна система міжнародної охорони прав людини захищає права всіх осіб без винятку, у тому числі й права жертв злочинів. Як було підкреслено на Всесвітній конференції з прав людини (Відень, 1993 р.), усі права людини є універсальними, нероздільними і взаємопов’язаними. Міжнародна співдружність повинна ставитися до прав людини глобально, на справедливій і рівній основі, з однаковим підходом і увагою.

Враховуючи всю важливість і складність проблеми захисту прав жертв злочинів, світове співтовариство не задовольняється тим загальним захистом, що гарантується жертвам злочинів Статутом ООН та Міжнародною хартією прав людини й основних свобод. На основі цих документів воно усе частіше розробляє і приймає акти, що безпосередньо стосуються регулювання правового статусу жертв злочинів.

Значний внесок у вирішення питань, пов’язаних із захистом прав жертв злочинів, внесли Конгреси ООН з попередження злочинності і поводження з правопорушниками, результатом роботи яких стало прийняття Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою (резолюція Генеральної Асамблеї ООН 40/34 від 29 листопада 1985 р.). Цей документ, у якому вперше на міжнародному рівні було визначено правовий статус жертв злочинів, став потужним імпульсом розвитку системи захисту жертв злочинів на міжнародному і національному рівнях.

Конгреси ООН перенесли акцент із пріоритетного захисту інтересів правопорушників на захист жертв злочинів, що дало змогу подолати традиційний підхід до проблеми захисту прав людини, при якому в центрі уваги незмінно виявлялися права й інтереси осіб, винних у скоєнні злочинів, а не права жертв.

У підсумку проблема захисту жертв злочинів стала однією з пріоритетних у сфері кримінального судочинства, вийшла на міжнародний рівень і змістовно збагатилася.

Поряд із такою “традиційною” проблемою жертв злочинів, як відшкодування шкоди, заподіяної протиправним діянням, постають проблеми забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві (потерпілих, свідків, членів їхніх сімей), інформаційного забезпечення і ряд інших. Більш того, зазначені проблеми стають важливішими у зв’язку з транснаціоналізацією і професіоналізацією злочинності, що виводить їх за межі внутрішньої компетенції окремих держав, робить їх міжнародними. Діяльності ООН і її структурних підрозділів у галузі захисту прав жертв злочинів, характеристиці документів, прийнятих у результаті її діяльності, а також аналізу діяльності Ради Європи і прийнятих у її рамках документів присвячений перший розділ роботи.

Враховуючи ту обставину, що значний внесок у справу захисту прав жертв злочинів було зроблено в рамках міжнародної регіональної організації Ради Європи, у розділі подана загальна характеристика Європейської конвенції “Про відшкодування шкоди жертвам насильницьких злочинів” від 23 листопада 1983 р. Цей документ ще до прийняття Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживань владою закріпив право жертв насильницьких злочинів на відшкодування заподіяної їм шкоди. Проведено аналіз основних положень цього документа і визначено його роль для захисту прав жертв злочинів. Подано характеристику рекомендацій, прийнятих Комітетом Міністрів Ради Європи, в яких запропоновано конкретні заходи, необхідні для впровадження на національному рівні з метою захисту цієї категорії осіб.

З прийняттям Європейської конвенції 1983 р. “Про компенсацію шкоди жертвам насильницьких злочинів”, Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою 1985 р. закладено правовий фундамент для відповідного провадження судочинства щодо цієї категорії осіб. Саме з вирішенням проблем особи, потерпілої від злочину, встановлюється правова справедливість при регламентації кримінально-правових та кримінально-процесуальних відносин.

Зазначені правові документи є тими стандартами, яких повинні дотримуватися судові і правоохоронні органи на національному рівні. Держава, що вважає себе правовою, повинна клопотатися за всіх членів суспільства без винятку і гарантувати право кожного громадянина в судовому порядку відстоювати свою честь, гідність, життя, здоров’я і майно від різноманітного роду посягань.

Головне завдання, що постає сьогодні, полягає в забезпеченні імплементації положень міжнародно-правових документів державами-учасниками.